Сторінками життя і творчості Івана Стешенка

Бібліознайомство

  Стеше́нко Іва́н Матві́йович  — український громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець і письменник, перекладач.  Іван Матвійович Стешенко народився 24 червня 1873 р. в Полтаві. Його батько був відставним унтер-офіцером, колишнім кріпаком князів Кочубеїв. Мати походила з роду дрібних полтавських міщан. І хоча сім’я була багатодітною (4 сини і 5 дочок), батьки прагнули дати дітям ґрунтовну освіту. В 1882 р. вступив до Полтавської класичної гімназії, а в 1892 р.— на історико-філологічний факультет Київського університету, де навчався у професора Т.Д.Флоринського. В цей час він повною мірою розкрив свої здібності до літератури, історії, іноземних мов, які проявилися ще в гімназії. Його літературні твори та історичні розвідки вирізняються самостійністю мислення, творчим підходом, різноманітністю тематики. Стешенко-студент виявив величезний інтерес до слов’янознавства, українознавства, ґрунтовно вивчав іноземні мови, перекладав українською поезії французьких, німецьких, болгарських авторів, брав участь у роботі літературно-мистецького гуртка «Плеяда». Щире захоплення літературою та історією свого народу надихнуло юнака на написання драми «Мазепа», що вийшла друком у Львові в 1896 р. 

1896 р. І. М. Стешенко закінчив університет і розпочав свою педагогічну діяльність у Фундуклеївській жіночій гімназії м. Києва. Проте невдовзі його заарештували за політичні переконання й після п’яти місяців ув’язнення вислали з Києва без права вчителювати і проживати в університетських містах.

У 1899 і 1901 рр. вийшли друком збірки поезій І. М. Стешенка «Хуторні сонети» і «Степові мотиви». Темою його літературознавчих досліджень стала творчість І. П. Котляревського. У 1898–1900 рр. Іван Матвійович видав кілька спеціальних досліджень і критично відредагував його поему «Енеїда».

Маючи заборону на викладацьку діяльність, І. М. Стешенко працював спочатку в управлінні Південно‑Західної залізниці в Києві, а згодом – особистим секретарем голови Київської міської думи. Поза службою вів активну громадську роботу. У 1904 р. його обрали секретарем Київського літературно‑артистичного товариства. І. М. Стешенко доводив думку про необхідність створити національну школу та запровадити українську мову в усіх сферах життя. Іван Матвійович виступав за націоналізацію середньої і вищої школи, суду, театру, церкви. Стосовно представників інших національностей, які проживають на території України, то для них, на його думку, мають бути забезпечені свобода національного розвитку й можливість ознайомлюватися з мовою, культурою і звичаями народу, серед якого вони живуть.  Коли під час революції 1905 р. з’явилась можливість видавати українську періодику в Україні, І. М. Стешенко разом з Лесею Українкою, Л. М. Старицькою, М. А. Славінським та іншими започаткував гумористичний часопис «Шершень», а після його заборони – журнал «Ґедзь». 

З 1906 р. Іван Матвійович нарешті дістав змогу повернутися до викладацької діяльності – спочатку в чоловічій гімназії м. Слуцька на Волині, а з 1907 р. – у комерційній школі Києва. 

Основна діяльність І. М. Стешенка з розбудови національної школи розгорнулася, коли він обіймав посаду Генерального секретаря народної освіти після створення в червні 1917 р. Центральною Радою крайового уряду – Генерального секретаріату. Програма діяльності Генерального секретаря освіти була розглянута на ІІ Всеукраїнському вчительському з’їзді, який відбувся 28–30 липня 1917 р. в Києві. З’їзд прийняв резолюцію про організацію нової школи в Україні – національної не лише за формою, а й за змістом. Вона планувалася єдиною, загальноосвітньою, обов’язковою, безплатною (мала забезпечувати учнів підручниками, одягом, харчуванням тощо) і світською (релігійне навчання дозволялося як виняток – за бажанням батьків). Організаційно‑методичні підвалини школи були зорієнтовані на національну творчість (словесну, музичну, мистецьку і т. п.), на краєзнавчий матеріал (широке ознайомлення з рідним краєм та його історією), враховували вікові та індивідуальні особливості дітей. 

 Проведенню реформ у галузі освіти сприяло підпорядкування, згідно з Законом Центральної Ради від 5 грудня 1917 р., шкіл та освітніх установ, що діяли на території УНР, Генеральному секретаріатові освіти. Це давало змогу контролювати процес українізації через нагляд за виконанням навчальних планів і програм, які Генеральний секретаріат освіти розіслав по школах перед початком 1917/18 навчального року. Тоді ж усі загальноосвітні заклади України одержали підписаний І. М. Стешенком циркулярний лист, в якому було чітко зазначено:

1. В усіх школах повинні вивчатися предмети українознавства, що викладатимуться українською мовою.

2.Паралельно мають організовуватися гуртки для позакласного вивчення літератури та історії України, створюватись бібліотеки української літератури.

3.Враховуючи вплив театру на свідомість юнацтва, необхідно регулярно влаштовувати українські спектаклі в школах, залучаючи до участі в них учнів. Треба також проводити літературно‑музичні вечори, присвячені українським письменникам.

4.Необхідно організувати національні учнівські спілки.

5.Регулярно проводити подорожі та екскурсії по місцях, пов’язаних з історією України…

Учительству І. М. Стешенко відводив велику роль у розбудові української національної школи. Він був упевнений, що педагога нової школи потрібно готувати. Виходячи з цього, важливим надбанням системи національної освіти стало відкриття восени 1917 р. Українського народного університету та Української науково‑педагогічної академії. Заняття народного університету відбувалися в аудиторіях Університету Св. Володимира на трьох факультетах: історико‑філологічному, юридичному та фізико‑математичному. Діяли також підготовчі курси на 1 400 чоловік. 25 жовтня в Педагогічному музеї у присутності Івана Матвійовича відбулося урочисте відкриття Української науково‑педагогічної академії, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. На перший однорічний курс одразу записалося понад 90 слухачів. Викладачами академії були найкращі сили тодішньої української наукової інтелігенції. Теорію педагогіки викладав приват‑доцент О. Ф. Музиченко, педагогічну психологію – професор В. В. Зіньківський, методику української літератури – О. К. Дорошкевич, історію української літератури – приват‑доцент Ф. П. Сушицький, історію мови та граматику – приват‑доцент І. І. Огієнко, методику читання – В. М. Дога, географію України – С. Ф. Русова.

У січні 1918 р., виявляючи солідарність з Головою Ради народних міністрів В. К. Винниченком, кабінет якого пішов у відставку через міжпартійні конфлікти, Іван Матвійович також подав заяву про відставку з посади народного міністра освітніх справ. Проте не полишив справи всього свого життя й за Гетьманату посів у Міністерстві освіти пост генерального комісара народної освіти. Отримавши через деякий час пропозицію обійняти посаду завідувача кафедри українського письменства в новоствореному Кам’янець‑Подільському університеті, взяв відпустку й вирушив до Полтави, маючи намір готуватися до лекцій. Перед від’їздом залишив у міністерстві свою адресу: с. Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. По дорозі на його життя було вчинено замах невідомими злочинцями. Помер І. М. Стешенко 30 липня 1918 р.