Тарасова згадка про рідний край

 

Інформаційна хвилинка

Багато в Україні особливих дерев з незвичайними історіями. Однак є серед них найулюбленіші, найбільш значущі та дорогі. Верба — одне з найпоширеніших дерев в Україні, про вербу існує безліч повір'їв, легенд, приказок, різних оповідок. Такою є і Тарасова верба, нащадок тієї, що колись, на далекому півострові Мангишлак, у засланні посадив Шевченко. Ця історія сталася у 1850 році, коли Тарас Шевченко відбував покарання у Казахстані.

 

Новопетровська фортеця на півострові Мангишлак була заснована в 1846 році. А в 1939-му місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря, який протягом семи років перебував тут у засланні. Місто розташоване на сході Каспійського моря, у найсуворішому за природними умовами закутку Східної Азії. Навколо — лиш небо, море та кам’янистий степ.

Під час зупинки у місті Гур’єві поет знайшов маленьку вербову гілочку. І мабуть, так його серце затужило за Україною, що не зміг розлучитися з нею, забрав з собою. А після прибуття посадив її на непишному солдатському городі. І — диво! — гілочка переборола місцеву спеку, прийнялася та пішла вгору. Надворі стояла пізня осінь, але Шевченко чи не щодня таємно втікав, щоб полити свою вербу. І сталося неймовірне — пагін став розвиватися. Як радів цьому наш Кобзар — на тисячі верст жодного деревця! То не верба оживала посеред каміння та степу — його душа. «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», — писав солдат Шевченко у листах друзям. Тарас розмовляв з вербою, плачучи, цілував. А скільки радості було з появою кожної нової гілочки! Це була його святиня, що нагадувала йому рідну землю, його Батьківщину. Увесь останній рік у Новопетровській  фортеці Тарасова верба була для нього домівкою — тамтешній комендант Іраклій Усков запропонував Шевченку працювати в саду. Друзі письменника, що приходили сюди, неодмінно «знайомилися» з вербою. 

 

Тарас посадив ще декілька дерев у місцевому гарнізонному саду. Шевченківський парк перерізає алея, обабіч якої ростуть клени, китайські айланти, акація, кущі барбарису, шипшини, карагачі. Це ще одне геніальне творіння Шевченка, його природний «Кобзар», у якому замість поезій — сотні дерев. Та його улюбленицею завжди лишалася верба, що нагадувала поетові рідні серцю краєвиди. Верба прожила 147 років. Кремезна, розлога, вона вирізнялася серед дерев парку. І якось навесні, од буревію дерево впало.

 

  В 1881 році  за розпорядженням коменданта було встановлено погруддя Т. Шевченка, витесане з місцевого ракушняку. То був перший у світі пам'ятник Кобзарю.

 В музеї Тараса Шевченка, одноповерхової добудови до колишнього садового будиночка коменданта Іраклія Ускова, залишився невеличкий пеньок від Тарасової верби. Але перш ніж відчинити двері в це святилище, оглядаємо його з усіх боків.  А хто це сидить на галявинці серед карагачів у солдатському картузику із шинелькою, накинутою на плечі? Ну звісно, наш Тарас. Замріяний, сумний, якусь думу думає. Цей пам'ятник — дарунок України місту на 160-ліття поета. 

 

 

В Казахстані, в невеличкому місті Форт – Шевченко, є школа імені Шевченка. Діти можуть повести вас у великий зелений сад, і з гордістю скажуть: «Цей сад насадив Тарас Шевченко. А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у мертвій пустелі».

 Під час відзначення 100-літніх роковин від дня смерті Шевченка делегація українських письменників привезла до Львова пагін цієї верби і висадила у Стрийському парку. Нащадки Шевченкової верби «охороняють» і його могилу в Каневі. А завдяки активістам його дерево радує українську діаспору по всьому світу.

 

 

 

 

Оселя книг, любові і добра

 Цього року, в складний для України час, працівники бібліотеки – філіалу № 13 для дітей, намагаються створити затишні умови для відпочинку в нашій бібліотеці.

Бібліотеку відвідують користувачі з різних куточків країни. Для них в читальній залі є ігрова зона з цікавими іграми, пазлами та головоломками.

 На початку літніх канікул відкрилася зона «Літературні джунглі», де можна почитати цікаві журнали та книги, погратися та зробити на пам’ять селфі.

Наші читачі не тільки користуються бібліотечними книжками, а й дарують свої  книги. «В бібліотеці цікаво, приходимо з задоволенням» - так пишуть в альбомі для відгуків наші читачі. 

 

Дарує літо нам здоров’я

 

Найкраща пора року для оздоровлення – літо. Саме влітку такі природні фактори, як сонце, повітря та вода найефективніше впливають на організм та зміцнюють здоров’я.

Використання загартовування було відомо людині ще в стародавні часи.  Перші відомості дійшли до нас з індійського епосу Рігведа (1500 р. до н.е.). У III столітті до н.е. в китайському каноні медицини «Ней-цзин» розрізняли 6 зовнішніх (холод, спеку, вітер, вогкість, сухість, вогонь) і 7 внутрішніх (радість, гнів, страх, горе, туга, любов, бажання) причин хвороби. Надалі про користь загартовування говорив відомий лікар Гіппократ (давньогрецький лікар, реформатор античної медицини). На його думку, особливою цілющою силою володіють холодові загартовуючі процедури, а ті, хто тримає тіло в теплі, набувають зніженість м'язів, слабкість нервів, непритомність і кровотечу. 

У творі Гіппократа «Про повітря, води і місцевостях» наводиться ідея про вплив географічних умов і клімату на особливості організму, властивості характеру жителів і навіть на суспільний лад. Гіппократ писав: «Хвороби відбуваються частиною від способу життя, частиною від повітря, який ми вводимо в себе і яким ми живемо». І це писалося, коли елліни дихали кристально чистим повітрям. Він звертав легеневих хворих до вулкану Везувію, де вони вдихали сірчисті випари і отримували полегшення.  Був прихильником перебування хворих на свіжому повітрі, купання, масажу і занять гімнастикою, надавав великого значення лікувальній дієті. 

 

На думку Гіппократа, викладеному в творі «Про древньої медицині», життя залежить від взаємодії чотирьох стихій: повітря, води, вогню і землі, які відповідають чотирьом станам: холодному, теплому, сухому і вологому. Для підтримки життєдіяльності організму необхідно вроджене тепло тіла, повітря, що надходить зовні, і соки, одержувані з їжею. Всім цим управляє потужна життєва сила, яку Гіппократ називав Природою. Загартовування він вважав найважливішим для здоров’я людини.

Гарним методом загартовування є обливання холодною водою. Для цього беруть 2 - 3 відра холодної води бажаної температури і виливають на все тіло. Найбільш ефективним засобом загартовування є купання у відкритих водоймах. Під час купання на організм одночасно впливає сонце, повітря і вода. Перш ніж купатися, обов'язково звертайте увагу на правила безпечної поведінки при купанні. Сонячні ванни – цей тип загартовування слід приймати розумно, інакше замість користі воно може викликати опіки шкіри, перегрів організму, сонячний удар, перезбудження нервової системи. Прийом сонячних ванн доцільно поєднувати з водними процедурами.

 

Повітряні ванни доступні кожній людині в будь-який час року, їх корисно поєднувати з різними фізичними вправами - ходьбою, бігом, гімнастикою.

Ходіння босоніж споконвіку використовувалася для профілактики і лікування багатьох захворювань. Ходьба босоніж - це найсильніше профілактичний і цілющий засіб, одна зі складових системи здорового способу жи

  Людство  з  давніх-давен  усвідомило  ціну  здоров’я,  присвячуючи  цій темі мудрі  думки. Багато  висловів  дійшло  до  нашого  покоління  від  древніх  лікарів, філософів, вчених,  дослідників,  письменників,  в  яких  стверджується  верховенство здоров’я над усім  іншому у житті:

• Щоб  бути  здоровим,  потрібно  власні  зусилля,  постійні  й  значні. 
  Замінити  їх не можна нічим.   (М. Амосов)

• Щоб насолоджуватися здоров’ям, потрібно працювати над собою. (П. Брегг)

• Природа – найкращий з лікарів. Вона виліковує три чверті своїх хворих 
     (Гален)

         • Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу. (Сократ)

 

 

 

Літній дощ – справжнє свято для природи

 Народознавча сторінка

Всім, хто зростав на теренах живої природи, відомі такі картини: нестерпна літня спека, все довкола, немов в якомусь летаргійному сні, - посхиляла свої голівки городина, в сумній зажурі стоять садки, позамовкали пташині голоси, і тільки сонце нестерпно пече землю. Раптом нізвідки з’являється густа чорна хмара, гуркотить розкотистий грім, і на спраглу землю, мовби з відра, ллється рясна й тепла злива. Але мудро в народі кажуть: з великої хмари та малий дощ буває, - за хвилину-другу від хмари й слід пропав.

   Працівники бібліотеки-філіалу №13 пропонують народознавчу сторінку про такий жаданий літній дощ.

Витоки культу води сягають сивої давнини. Небесна вода, що спадала на землю краплинами дощу, вважалася святою. Бездощів’я, як правило, призводило до тяжких наслідків. Старші люди оповідали, що траплялися такі роки, коли повністю висихали трава й посіви, міліли колодязі й річки, гинули дерева, тріскалась земля. За таких випадків селяни намагались віднайти першопричину. Згідно з віруваннями, найчастіше це лихо чинили відьми. Вони викрадали з неба зорю, переховували її в глечику, який тримали в льоху. Ще вважали, що нечестивиці умертвляють черепах, з яких народжується вода й роса, затуляють ними криничні ключі, щоб не йшов дощ.

За бездощів’я селяни чистили криниці й робили обходи довкіл поселень з різноманітними обрядодіями. Дехто вважав що дощ посилає на землю Бог. Він наказує пророкові Іллі та глухому янголові назбирати вологи і розкропити її по всьому світі. Нерідко буває, що дощ іде кілька днів поспіль. А трапляється це тому, що глухий янгол запитує у Всевишнього, де скропити землю. Бог наказує: «Ходи там, де чорно», а він, не дочувши, прошкує туди, де вчора. Всесвятий каже: «Іди туди, де ждуть», він же ж, не розібравшись, прямує туди, де жнуть. Звідси й відомі прислів’я: «Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять» чи «Дощ іде не там, де ждуть, а там, де жнуть».

Дощ – у народній традиції – об’єкт поклоніння і магічних дій. Літні календарні обряди супроводжувались розриванням та розкиданням на ниву чи у річку купальського дерева, вінків, троїцького зілля тощо. Потоплення, спалення Купала, Марени, крім всього іншого проводилося і з метою викликати дощ. Кинуті на все літо гілки берези (на Трійцю) чи верби (в день Купала) повинні були прикликати достатньо вологи, аби дозріли хліби.

Справді, від небесної вологи безпосередньо залежне життя на землі. Народне прислів’я стверджує: «Два добрих дощі у маю на три роки хліба дарують». Отож аби живильна волога щедро скроплювала землю, люди зверталися до дощу, як до живої істоти:

                                          Іди, іди, Дощику,

                                          Цебриком, відром, дійницею

                                          Над нашею пшеницею, -

                                          Чи на дощ, чи на сонечко,

                                          Одчини, Боже, віконечко!

 

Таємниця української криниці

 Інформаційна сторінка

Стара криниця    

Стоїть стара криниця, похилилась...

Блищить сльозами в глибині вода.

Між споришами стежка загубилась,

І постаріла вишня молода...

...Не так давно - усе було весняно!

Летіли білі пелюстки, мов сніг.

Криниця завжди прокидалась рано,

Стелила стежку полотном - до ніг.

Дзвеніли відра, хлюпала водиця,

Коромисло гойдалось на плечі!

Зі сходом сонця кожна молодиця

Смачний обід варила у печі.

Сміялись діти, птахи щебетали,

І промінь сонця - зайчиком в воді!

І втоми ми тоді не відчували,

Були душею й серцем молоді!

Чоловіки клепали сапи, коси,

Аж у криницю падала луна!

Вона ж збирала кришталеві роси,

Й пишалась, що така вона - одна! 

- Беріть! черпайте - срібло і здоров"я!

Моя вода - холодна і смачна! -

Вона життя давала всім - з любов"ю!

Тепер мовчить - забута і сумна...

...Стоїть стара криниця, похилилась,

Кругом - життя, та все якесь - чуже...

Вона чекати дива вже втомилась,

Але надія - у воді! Невже?!.

Українська криниця – це маленьке джерело глибокої підземної джерельної води, завжди холодної та прозорої. Кожна криниця зі своєю прохолодною водицею рятують нас у ці спекотні літні дні, тому працівники бібліотеки-філіалу №13 підготували цікаву інформацію про маленькі українські криниці.

 У криниці майже завжди мінеральна «цілюща», як люди казали «помічна» вода. Раніше селяни лікувалися такою водою. Йдучи на жнива, обов’язково, бодай у перший день зажинок, набирали із собою води з криниць, бо вірили, що будуть здорові та не покалічаться серпами, що дуже часто бувало на жнивах. Вірили вони, що коли цю воду привезуть на поле, покроплять його, то буде гарна погода на жнива, мине злива, а сонце не так пектиме, як завжди.

Щороку під час Зелених Свят – в інших місцевостях на Івана – Купала чи на Іллі відбувалися хресні ходи. Кринички святилися, правилися біля них і молебні. Наші предки насаджували біля криниць верби, бо вірили, що саме в цих деревах перебувають добрі духи води та опікуни людського роду.

В давнину, щоб вірно вибрати місце для криниці, а в кожному селі були чоловіки-колодязники, які вміли досліджувати, в якому місці сильне джерельце. Брали гілку верболозу і казали, що це «паличка-гадалочка» всевидюща. Прихиляли її до землі, і де листочки ворушились, ніби їх невидимий магніт притягував до землі – там копали криницю. Копали як правило, іноді всім селом. Коли докопували до джерела, то викладали всередині гладеньким камінням, яке возили з річки. Ця частина називалась – цямриння, а верхня частина - дерев’яна «журавель» – робили з дуба, щоб був міцним.

В народі говорили, що коли викопати криницю, то на небі спалахне ще одна зірка, бо скільки криниць на землі, стільки зірок на небі. Раніше люди вважали, що якщо десь падала зірка, то це означало, що десь замулилось джерело. Тож, щоб не згасли зірки на небі, треба оберігати живі криниці. Скільки їх на безмежній українській землі.

Криниці – це не лише джерело води, а ще й чисте джерело пам’яті про наших предків. Цей оберіг об’єднує різні покоління, адже криниці викопували наші діди й батьки, а п’ємо з них і бережемо пам’ять родоводу ми – їхні діти й онуки.