Тарасова згадка про рідний край

 

Інформаційна хвилинка

Багато в Україні особливих дерев з незвичайними історіями. Однак є серед них найулюбленіші, найбільш значущі та дорогі. Верба — одне з найпоширеніших дерев в Україні, про вербу існує безліч повір'їв, легенд, приказок, різних оповідок. Такою є і Тарасова верба, нащадок тієї, що колись, на далекому півострові Мангишлак, у засланні посадив Шевченко. Ця історія сталася у 1850 році, коли Тарас Шевченко відбував покарання у Казахстані.

 

Новопетровська фортеця на півострові Мангишлак була заснована в 1846 році. А в 1939-му місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря, який протягом семи років перебував тут у засланні. Місто розташоване на сході Каспійського моря, у найсуворішому за природними умовами закутку Східної Азії. Навколо — лиш небо, море та кам’янистий степ.

Під час зупинки у місті Гур’єві поет знайшов маленьку вербову гілочку. І мабуть, так його серце затужило за Україною, що не зміг розлучитися з нею, забрав з собою. А після прибуття посадив її на непишному солдатському городі. І — диво! — гілочка переборола місцеву спеку, прийнялася та пішла вгору. Надворі стояла пізня осінь, але Шевченко чи не щодня таємно втікав, щоб полити свою вербу. І сталося неймовірне — пагін став розвиватися. Як радів цьому наш Кобзар — на тисячі верст жодного деревця! То не верба оживала посеред каміння та степу — його душа. «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», — писав солдат Шевченко у листах друзям. Тарас розмовляв з вербою, плачучи, цілував. А скільки радості було з появою кожної нової гілочки! Це була його святиня, що нагадувала йому рідну землю, його Батьківщину. Увесь останній рік у Новопетровській  фортеці Тарасова верба була для нього домівкою — тамтешній комендант Іраклій Усков запропонував Шевченку працювати в саду. Друзі письменника, що приходили сюди, неодмінно «знайомилися» з вербою. 

 

Тарас посадив ще декілька дерев у місцевому гарнізонному саду. Шевченківський парк перерізає алея, обабіч якої ростуть клени, китайські айланти, акація, кущі барбарису, шипшини, карагачі. Це ще одне геніальне творіння Шевченка, його природний «Кобзар», у якому замість поезій — сотні дерев. Та його улюбленицею завжди лишалася верба, що нагадувала поетові рідні серцю краєвиди. Верба прожила 147 років. Кремезна, розлога, вона вирізнялася серед дерев парку. І якось навесні, од буревію дерево впало.

 

  В 1881 році  за розпорядженням коменданта було встановлено погруддя Т. Шевченка, витесане з місцевого ракушняку. То був перший у світі пам'ятник Кобзарю.

 В музеї Тараса Шевченка, одноповерхової добудови до колишнього садового будиночка коменданта Іраклія Ускова, залишився невеличкий пеньок від Тарасової верби. Але перш ніж відчинити двері в це святилище, оглядаємо його з усіх боків.  А хто це сидить на галявинці серед карагачів у солдатському картузику із шинелькою, накинутою на плечі? Ну звісно, наш Тарас. Замріяний, сумний, якусь думу думає. Цей пам'ятник — дарунок України місту на 160-ліття поета. 

 

 

В Казахстані, в невеличкому місті Форт – Шевченко, є школа імені Шевченка. Діти можуть повести вас у великий зелений сад, і з гордістю скажуть: «Цей сад насадив Тарас Шевченко. А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у мертвій пустелі».

 Під час відзначення 100-літніх роковин від дня смерті Шевченка делегація українських письменників привезла до Львова пагін цієї верби і висадила у Стрийському парку. Нащадки Шевченкової верби «охороняють» і його могилу в Каневі. А завдяки активістам його дерево радує українську діаспору по всьому світу.