Насамперед я українець
22 жовтня виповнюється 85 років від дня народження Бориса Олійника – нашого талановитого земляка, поета, громадського діяча, академіка НАН України, Героя України, лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка.
На жаль, його вже немає серед нас. Не стало Б.Олійника 30 квітня 2017 року.
Народився він в 1935 році в селі Зачепилівка неподалік Нових Санжар. Друкуватися почав ще в школі, з 1948 року. 1958 року закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка.
Свою творчу роботу він завжди поєднував з активною громадською діяльністю. В 1971 — 1973pp. та з 1976-го року він — секретар правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Був депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань. Побував майже у всіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, Боснії та Герцеговини, одним з перших – у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі для телебачення. Першим на державному рівні 1988 року сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про 1932-1933 роки. Був одним із фундаторів Українського фонду культури, який очолював з 1987 року. Саме Б.Олійник озвучив і провів до ухвалення законопроект про єдину державну мову в Україні - українську.
В історії української літератури ім’я Бориса Олійника стоїть поряд з іменами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Коротича, Миколи Вінграновського та багатьох інших. Борис Олійник автор близько 50 книг віршів, есе, статей, які виходили в Україні та перекладалися багатьма мовами світу. В його творчому жанровому арсеналі – балади та поеми, ліричні мініатюри і пісні, народні притчі й мандрівні сюжети. А ще в книгах – тема рідного краю і рідної матері.
ОСВІДЧЕННЯ
Я тут родився восени:
Морозом бралася стерня –
І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.
А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен світ
На полі отчому ступив.
І з того дня вже сто земель
Переходив, переверстав,
Та щовесни, як журавель,
У рідні креси повертав.
І, надивившись різних див, –
Клянуся на мечі пера –
Дивнішого не сподобив
Від України до Дніпра.
Тут мій поріг. І перший гріх.
І всеочищення вогонь.
Тут стиглу зірку, як горіх,
Вона взяла з моїх долонь.
Тут джерела мої святі.
І навіть ворон, що оглух
На ветхім дідовім хресті,
Мене віта, як добрий дух.
Тут кожна віть мені жива.
Тут всі – свої. І всі – мої.
І мати квіти полива…
Хоч вже давно нема її.
Тут долю кожного війна
Переорала до глибин.
І кожна зірка жерстяна
Мені сіяє, мов рубін.
…Я тут родивсь. І просто жив.
І горе знав. І щастя пив.
І в сизу паморозь ожин
За перший полудень ступив.
І так же просто, слід у слід,
За предком звіривши ходу,
Як мій безсмертний, чесний рід, –
Свої натруджені складу.
Скажу лиш: де б ти не ходив,
Та – хай засвідчує перо! –
Що не знайти дивніше з див,
Як Україна і Дніпро…
«Над Полтавою - літо бабине…»
Над Полтавою - літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною
бавишся:
Став я тінню – подивись!
Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну навіщо мені ти Ворсклою
Зав’язала білий світ?
Я ж не камінь, та я ж не дерево.
То допоки – одвічай:
Я на цім, ти на тому березі,
Посередині – печаль?
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося…
А щось болить…
А щось болить…
А що болить –
те знає осінь.
Коментарі
Дописати коментар