Відеоурок «Капелюшкова майстерня"

Пропонуємо користувачам зустріч з нашими друзями з гуртка «Оригамі» ПМЦПО (керівник Ольга Сухаревська). Тривають літні канікули, погода дуже спекотна і запрошення зробити з паперу літній капелюх якраз вчасне та актуальне. Тож готуйте папір або звичайну газету і вперед! 

 «Жінки примудряються з нічого зробити три речі: салат, капелюшок і трагедію»  — цитата з Оскара  Вайлда. В  одному  з інтерв’ю Софі Лорен, зірка світового кінематографа, розповідала, чому завжди нерівно дихала до капелюшків: «Вони елегантні й ексцентричні, кумедні і драматичні, і будь-який приносить задоволення. Жінку в капелюшку забути не можна!».  Тому наразі відставимо вбік салат і трагедію, а зосередимося на капелюшку. Головні убори виникли тисячі років тому. Капелюхи захищали від холоду і сонячних променів.

Вважається, що перший капелюх - петасос - з'явився у Давній Греції. Робили його, як правило, з соломи, а носили переважно селяни і мандрівники. Доморобний солом’яний ще тоді, коли капелюхи не робили з тканини, був найпоширенішім головним вбранням у спекотний період. І це, звісно, добре, бо він пропускає повітря, захищаючи голову від сонячного удару. Недарма в петасосі зазвичай зображували посланця богів Гермеса.

З появою перших цивілізацій головні убори перетворилися з обов'язкового елемента гардероба в атрибут влади. Головний убір завжди був ознакою соціальної належності і давав оточенню вичерпну інформацію про становище в суспільстві його власника чи власниці.  Ще правителі додинастичного Єгипту вінчали свої голови коронами.

Уперше капелюхи стали символом соціальних відмінностей у часи античності. У Стародавній Греції пілоси (повстяні ковпаки без крисів) носили лише вільні люди з трудових прошарків. З часом вони трансформувалися (довші, з крисами) в капелюхи. Їх носили ремісники, моряки, рибалки... (рабам заборонялося). Громадяни вищого статусу і служителі культу вдягали вінки і начільні пов’язки. У Стародавньому Римі традиція збереглася. Рабам дарували ковпак «пілеус», коли відпускали на волю. В середні віки для шляхетної людини капелюх став необхідністю — без нього не можна було вийти на люди (сором і безчестя). Тому капелюх для чоловіка був обов’язковим, а костюм став символом соціального статусу, який визначав належність до класу або стану, а також до соціальної групи. І все ж основною функцією головних уборів залишався захист - природно, не тільки від дощу, спеки та інших примх природи, але і від навмисного ушкодження. Найдавніші шоломи, що дійшли до наших днів, були виявлені в шумерських похованнях, що датуються третім тисячоліттям до нашої ери. За Карла Великого було розроблено регламент носіння капелюха. В Західній Європі XIV—XV ст.ст. вигляд і форма головного убору вказували на рід заняття — берет носив лікар, шапку з бобра — нотаріус, чорну шапочку — богослов і учений. У європейських університетах ректорам дозволялось носити княжі убори з горностая, а магістрам — коричневі берети. Студенти-аристократи носили пір’я на капелюхах, за що вели перепалки зі студентами-бюргерами, яким цей статус не надавався. Капелюшний ритуал мав відбиток становості і не передбачав знімати його перед поважною особою або дамою.

Зі сходу прийшла мода на тюрбани, в Європі вони набули найширшого поширення. Їх носили і чоловіки, і жінки. Тюрбаном перси називали матерію, якою пов'язували голову. Від персів цей головний убір розповсюдився по всьому ісламському світу.

   Близькою до тюрбана була чалма - полотнище тканини, намотане на голову поверх тюбетейки, фески і тому подібне. В Середній Азії цей головний убір не дозволяли носити поденникам і жебракам, решта чоловіків приблизно з 5 років мала на нього право. Чалма могла бути парадною і домашньою, легко трансформуватися в пояс.

 В середні віки в Європі з'явився чіпець. Спочатку його використовували для купання і сну, як жінки, так і чоловіки. Чоловічий чіпець міг мати довгий кінець, що звисає набік. Пізніше чоловіки від цього головного убору відмовилися, а пані носили його до кінця XIX століття.

 

 У XІX столітті приєднався до моди середній клас, який вважав себе головним і намагався підкреслити свій статус капелюхом. Знаковим став капелюх із високою тулією — циліндр (у найбільшому вжитку — у Великобританії), згодом — котелок із куполоподібною тулією і вузькими рівними крисами. У лондонському Сіті до середини XX ст. котелок і парасолька вважалися обов’язковими частинами офіційного вбрання.

     Жіночий капелюшок мав значення менше, ніж чоловічий, через те, що був незмінної форми, яка прикривала волосся. Жінки намагалися показати зачіску і прикриття голови здебільшого розглядали як оздобу, яку потрібно поєднати з волоссям. Звідси велике значення надавалось зачіскам, віночкам, начільним стрічкам, капотам, тюрбанам, токам, шпилькам, гребінцям, які разом із волоссям, часом і шаликом (вуаллю) творили гідне тло для гарного обличчя. Мабуть, найхимерніші головні убори подарували світу французькі модниці «галантного століття». Розкішні і хитромудрі конструкції  прикрашали  зачіски, язик не повернеться назвати їх капелюшками - багато з них досягали у висоту 50-70 сантиметрів і вимагали багатогодинної праці перукарів. В жіночих зачісках часом заводилися навіть миші. Гризунів приваблював запах пудри. 

 Сучасні жінки з задоволенням носять капелюшки на пляж,  весілля, у холодну пору року та просто так, задля настрою.

 

 

  
    Капелюшки логічно завершують  костюм і перетворюють  жінку на «неземне прекрасне створіння»,  яке нагадує екзотичну квітку. Величезні пишні капелюхи — особлива ознака у випадку святкових і вечірніх заходів, максимально декоровані, що нагадують витвори мистецтва.