Мить життя …

26 квітня – 85 років від дня народження  українського поета, прозаїка і літературного критика Станіслава Володимировича Тельнюка.

 Народився С. Тельнюк 26 квітня 1935 року в селі Іскрівці (зняте з обліку 1973 року) Якимівського району Запорізької області в родині агронома. 

 В 1954 році Станіслав Тельнюк закінчив Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище; в 1959 році — Київський університет.   В 1962–1966 роках працював в редакції газети «Літературна Україна», далі - відповідальним секретарем Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України. У 1976–1977 роках працював на будівництві Байкало-Амурської магістралі.

Друкувався з 1952року. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976), «Мить» (1985); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літературно-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); працював також як перекладач, перекладав з 15 мов.

   Він помер на світанні 31 серпня 1990 року. Був дощ і небо плакало разом з тими, хто проводжав Станіслава Тельнюка в останню путь. І плакала в Космосі маленька Планета, що за кілька років названа буде на честь українського письменника, поета, літературознавця Станіслава Тельнюка — Станіславом.

 Після карантину запрошуємо вас до бібліотеки прочитати історичний роман-дилогію С.Тельнюка «Грає синє море». Події відбуваються за три десятиріччя до Переяславської ради. Після Хотинської війни запорозькі та донські козаки навесні та влітку 1623 року здійснюють військову операцію по знищенню морського флоту Османської імперії…

та історичний роман «Яром – долиною…», який присвячено малодослідженій історичній події – союзницьким зносинам Запорізької Січі з Кримським ханством наприкінці двадцятих років ХVII століття. Ви дізнаєтесь про похід запорізького війська на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком через Перекоп, про підступні плани Османської імперії, про подвійну гру польської, шведської дипломатії…

А зараз пропонуємо прочитати ці декілька поезій Станіслава Тельнюка:

А цей метелик - усього лиш мить...
Ну що із того, що він буде жить
Не змиг один, а день чи навіть три?
Це, врешті, мить...
І ці ось явори -
Та ж сама мить...
І вся Земля оця,
Й галактики, в яких горять сонця, - Та ж мить - і все...
А так прекрасно жить
І вірити у вічність!
Хоч на мить!

* * *
Запам'ятовуй, запам'ятовуй, запам'ятовуй
Цей вечір тихий, прозоро-синій і пурпуровий,
І рідне слово, і рідні очі туманно-млисті,
Й на чистім небі таке прозоре зеленолистя...

Запам'ятовуй, бо неповторне усе на світі:
І біла хмара, і синє небо на тихім вітті,
І дні майбутні, і сьогодення, і дні минулі,
І перше слово, і перші сльози, і крик зозулі...

* * *
Лиш трамвайний вагон. Та дівча край вікна.
Та букетик гвоздик. Та двадцята весна.
Та за вікнами ніч. Дальнозір’я дзвенить.
Дивна мить проліта, диво-мить, біла мить...
Тільки струни трамвайні співають у ніч.
Та сльозинка блискуча з утомлених віч.
Та Дніпра набухання. Та зоряний крик.
Та дівоча щока на букеті гвоздик...

* * *
Камінна хмара іздалік
На сонце дивиться червоне.
Над морем над розблисним тоне
Червоний неспокійний крик.
Ані відлуння звідтіля.
Усе - в недвижній силі руху.
Мовчи, завмри і пильно слухай,
Як обертається Земля...

* * *
Маленькі лицаренята,
Іграшкові лицаренята весни
В манюніх брунатних шоломчиках
Повилазили на дерева
І ждуть!
Повилазили на завмерлі дерева
І сонця ждуть!

Ось-ось, ось-ось сурмою золотою
Заграє клич весняної пори –
І воїнство підніме над собою
Зелені войовничі прапори!

* * *
Там сонце, як серце, дзвенить-виграє.
Кленовий листочку, дівчатко моє!
Злотава доріжка од сонця до вій...
Кленочок – листочок танцює на ній.

Там Лади-Ладусі співають пісень,
Там ночі блакитні й фіалковий день,
Там срібні ковалики квіти кують,
Там зорі – комарики в небі снують.

Ой тіні рожеві, ой сон золотий,
Ой стежка-мережка й дівчатко на ній –
Дівчатко-кленчатко, злотава струна...
Ой піня блакитна, ой срібна луна...

* * *
Ще не встало вогняне світило, –
Лиш на сході рожевіє вись...
І туман, неначе хмара біла,
Лісові під ноги підкотивсь...
І здається – линуть,
Линуть,
Линуть
В небесах рожеві кораблі...

В небі ліс між хмарами проплинув –
Взяв та й одірвався од землі..

* * *
Як вітри заграють перелітні
І журба прокинеться на мить,
Жовтий жовтень в небеса блакитні
В золоті трембіти засурмить.

Вранці небо перлами заблище
Ляжуть тумани біля ріки…
І дерева в золотих кострищах
Запалають, мов єретики.

* * *
Зорі з серпневого падають неба -
Спробуй порахувати...
Нас тільки двоє ідуть біля тебе,
Тільки ж і двох - багато.

Знаю, ой знаю - рано чи пізно
Комусь одступитися треба.
Бач, навіть зорям над нами тісно -
Сиплються, сиплються з неба.