Як чумаки по сіль їздили

Інформаційна сторінка

 

 Чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі, бо вже тоді з її земель вирушали в далекі мандри валки хоробрих і кмітливих людей. Саме  в той час й було прокладено їхній основний маршрут, що називався Великим Чумацьким Шляхом. «Чумак» з татарської це «перевізник». Чумаками називали категорію населення України, яке займалося товарно-візницьким промислом в 16 — 19 ст. Так як ще не знали про інші поклади солі, люди їздили на південь до Чорного і Азовського морів за цим продуктом. В кожному селі були свої чумаки, вони возили спочатку сіль по всій Україні і в сусідні країни, а потім вже й інші товари. Чумаки були людьми освіченими, вміли читати і писати, грали в шахи, прикрашали вози, співали пісні і розповідали казки.

 Можна сказати, що чумацтво — це не професія, а спосіб життя. Справжнього розмаху цей промисел набирає в Україні з кінця XV століття, і  так тривало не одну сотню літ. Щоб уявити весь масштаб чумацтва, досить навести хоча б такі цифри: за один сезон ці люди перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі. Чумацькі валки формувалися ранньою весною, поверталися восени додому вкрай стомлені і виснажені дорогами: їх палить немилосердне сонце, січуть дощі, періщать вітри, а вони тихо просуваються українськими степами, і, як козацькі дружини після бойового походу, недораховуються багатьох поміж себе, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода. І хвороби їх скошували, і кулі ворожі. Тому так часто в їхніх піснях ідеться про смерть чумака далеко від рідної хати, таке небезпечне було це ремесло. Не кожен зважувався на нього, тільки люди з козацьким духом. Головними ворогами чумаків на довгих степових шляхах були кримські татари, ногайці, розбійники, які в очеретах чекали чумацькі валки, щоб пограбувати їх. Це й зумовлювало чумаків об’єднуватися у валки по сотні й більше возів, які очолювали виборні отамани. Обов’язки отамана визначалися чумацькими звичаями, він виділявся серед чумаків своєю силою, хоробрістю, розумом, кмітливістю, авторитетом, вибирав місця для зупинок, щоб було вдосталь корму для волів, чиста вода, умови відпочинку чумаків, розставляв вартових. Чумаки оборонялися вогнепальною зброєю, кілками, жердинами, косами, оборонялися вручну. Під час зупинки на ночівлю вози ставили замкнутим чотирикутником чи колом, що давало певну зручність для самооборони від зовнішнього нападу.

  Ще в дорогу з собою чумаки завжди брали півня. Чумакам він слугував годинником, термометром, барометром. Досвідчені чумаки за тембром голосу півня за 2-3 доби передбачали зміну температури повітря, дощ чи сонце, вітер, його напрям. Валку чумаків супроводжували ще й собаки. Вони ганяли за дрібними звірами, проганяли зайця, щоб той не перебігав дорогу. При нападі ворогів собаки створювали своєрідний другий фронт в тилу розбійників, нещадно гризли їх за ноги.

  Особливо тішилися селяни тоді, коли чумаки поверталися з Криму з повними возами. Односельчанам продавали сіль значно дешевше, зубожілим давали безкоштовно. Чоловіків пригощали тютюном, жінок – прянощами. Дідусям дарували люльки, бабусям – парчеві очіпки, парубкам, які збиралися одружуватися, – зелені пояси, дівчатам – стрічки. А вже дітям – гостинці: ріжки, цукерки, горіхи, сушені фрукти і багато іншого. Церкві – ладан, і священик завжди в храмі молився за щасливе повернення чумаків додому.

 Чумакування занепало із середини XIX століття і цілком зникло з розвитком залізничного та водного транспорту, полишивши нам після себе народні пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. В усній народній творчості, у художній літературі, створено цілий розділ чумацьких пісень, приповідок, анекдотів. Із пісень постає образ мужньої, витривалої, стійкої, вірної людини, що бачила світи, людське горе, вміє перемагати всякі лиха в дорозі, боротися за щастя. А ще полишило слід у високих небесах. Безмісячної ночі там можна бачити світлу туманну смугу, зіткану з незліченної кількості зір. Астрономи називають її Молочним Шляхом. А в Україні вона з давніх-давен відома під назвою Чумацького Шляху.