середа, 6 липня 2022 р.

Літній дощ – справжнє свято для природи

 Народознавча сторінка

Всім, хто зростав на теренах живої природи, відомі такі картини: нестерпна літня спека, все довкола, немов в якомусь летаргійному сні, - посхиляла свої голівки городина, в сумній зажурі стоять садки, позамовкали пташині голоси, і тільки сонце нестерпно пече землю. Раптом нізвідки з’являється густа чорна хмара, гуркотить розкотистий грім, і на спраглу землю, мовби з відра, ллється рясна й тепла злива. Але мудро в народі кажуть: з великої хмари та малий дощ буває, - за хвилину-другу від хмари й слід пропав.

   Працівники бібліотеки-філіалу №13 пропонують народознавчу сторінку про такий жаданий літній дощ.

Витоки культу води сягають сивої давнини. Небесна вода, що спадала на землю краплинами дощу, вважалася святою. Бездощівя, як правило, призводило до тяжких наслідків. Старші люди оповідали, що траплялися такі роки, коли повністю висихали трава й посіви, міліли колодязі й річки, гинули дерева, тріскалась земля. За таких випадків селяни намагались віднайти першопричину. Згідно з віруваннями, найчастіше це лихо чинили відьми. Вони викрадали з неба зорю, переховували її в глечику, який тримали в льоху. Ще вважали, що нечестивиці умертвляють черепах, з яких народжується вода й роса, затуляють ними криничні ключі, щоб не йшов дощ.

За бездощівя селяни чистили криниці й робили обходи довкіл поселень з різноманітними обрядодіями. Дехто вважав що дощ посилає на землю Бог. Він наказує пророкові Іллі та глухому янголові назбирати вологи і розкропити її по всьому світі. Нерідко буває, що дощ іде кілька днів поспіль. А трапляється це тому, що глухий янгол запитує у Всевишнього, де скропити землю. Бог наказує: «Ходи там, де чорно», а він, не дочувши, прошкує туди, де вчора. Всесвятий каже: «Іди туди, де ждуть», він же ж, не розібравшись, прямує туди, де жнуть. Звідси й відомі прислівя: «Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять» чи «Дощ іде не там, де ждуть, а там, де жнуть».

Дощ – у народній традиції – об’єкт поклоніння і магічних дій. Літні календарні обряди супроводжувались розриванням та розкиданням на ниву чи у річку купальського дерева, вінків, троїцького зілля тощо. Потоплення, спалення Купала, Марени, крім всього іншого проводилося і з метою викликати дощ. Кинуті на все літо гілки берези (на Трійцю) чи верби (в день Купала) повинні були прикликати достатньо вологи, аби дозріли хліби.

Справді, від небесної вологи безпосередньо залежне життя на землі. Народне прислівя стверджує: «Два добрих дощі у маю на три роки хліба дарують». Отож аби живильна волога щедро скроплювала землю, люди зверталися до дощу, як до живої істоти:

                                          Іди, іди, Дощику,

                                          Цебриком, відром, дійницею

                                          Над нашею пшеницею, -

                                          Чи на дощ, чи на сонечко,

                                          Одчини, Боже, віконечко!