Українська хустка

Відчиняю скриню, ну а там хустки.

Згорнуті учетверо мамині роки.          

І бабусі свято в кожній із хусток.

Майорить віночок з листя і квіток.

Хустина… Звичайна українська хустина. А скільки в ній таємничості! У хустці, як і в жінці, закодовані краса, чарівність, вічність життя, кохання. Сьогодні яскраві хустки поступово завойовують прихильність не тільки українок, а й модниць всього світу. День української хустки  — неофіційне свято, яке щорічно відзначається 7 грудня з метою об’єднання жінок різного фаху, віку та національності для збереження українських традицій. 

 Повернемось до забутої жіночої містики… А може, й у вас є старенька бабусина хустка, яка зберігає тепло й затишок, але ви не знаєте, яким скарбом володієте. Загорніться в хустку або візьміть її в руки, заплющте очі, прислухайтеся до своїх відчуттів.

Хустка супроводжувала людину протягом усього життя — від народження і хрестин до поховання та поминання. Нею обдаровували кумів під час хрестин і весіль. Для жінки хустка була оберегом, оскільки захищала волосся володарки від злого ока. Власноруч вишитою хусткою дівчина перев’язувала хлопця, що йшов до війська, щоб легким був його шлях і швидшою дорога додому; щоб не забував на чужині про її кохання. Якщо козак гинув, то саме цією вишитою хусткою під час поховання йому прикривали очі, «щоб орел очей не виймав». 

Хустку широко використовували під час заручин. Дівчина затикала її за пояс на знак згоди вийти заміж. Також нею перев’язували нареченого та сватів. Під час весілля — дружб, наречених, жінок – родичок. Щоб життя було світлим, молодих вводили до хати та заводили за святковий стіл, використовуючи білу хустку. 

Хустка була символом набуття дівчиною статусу заміжньої жінки. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, а вдови – лише чорні. Хустки також мали різний розмір: маленькі були більш повсякденними, великі одягалися на голову, а на грудях закручувались, щоб було тепло. Вишиті хустки в Україні завжди були білого кольору. 

Хустка - родинний оберіг. Доні – від мами, онуці – від бабусі – передавали тернові хустки в родині. І досі хустку передають із покоління в покоління, що є свідченням єдності та міцності родини.